Нещодавно я переїхала в село. Обставини примусили: мама старенька, треба доглядати. Та й городом зайнялась, бо досі багато часу віддавала роботі. Але й з городу можна нормально прожити, якщо доглядати як слід, то й буде врожай. Вже кілька років я живу сама, без чоловіка. Мій Мирон зараз на війні. Та його родичі не поспішають до нас з допомогою. Ціле літо я сама поралась на городі, садила овочі, поливала, доглядала. Ще весною сама засадила велику ділянку картоплі. Знаєте, як це важко перекопати цілий город, коли ніхто не допомагає. Тільки сусідка Стефа прийшла на допомогу і то вкінці дня. І так ми удвох помалу впорались. Я ж дзвонила до зовиці Олени і просила допомогти:
– На мене не розраховуй, у мене діти, внуки, безліч своїх проблем. У тебе чоловік в армії. Нащо возитись з тим городом? Купиш собі усе.
Але я не слухала, бо не люблю сидіти без діла. Працювала сама на городі, а мама все бідкалась:
– Ой доню, бідна ти, бо добра, а тобі ніхто не допомагає!
А як прийшов час плодів, так і поспіли чоловікові родичі з візитами та проханнями:
– Нам би варення, картоплі, закруток на зиму, – вмовляли вони.
– А як я трудилась на городі, то вас не було.
– Ми одна родина, а тобі шкода? Жаба душить?!
Тоді зовиця подзвонила до мого Мирона і йому поскаржилась. Добре, що в чоловіка знайшлася мудра відповідь:
– Я на війні, а ви картоплею не можете поділитись?
А я закручую варення і передаю на ЗСУ. Побратими кажуть, що смачно і чоловік мною пишається!